Слова, відомі всім носіям мови, якими вони вільно, без будь-якого обмеження користуються, належать до загально­народної лексики.

Сюди входять назви спорідненості людей {батько, мати, дід, бабуся, внук, тесть, свекруха); назви частин тіла {голова, вухо, груди, зуби, рука, серце, ребро); назви свійських і широко відомих диких тварин {кінь, корова, вовк, лисиця, ворона, лас­тівка, чайка, карась, щука); назви культурних і широко відо­мих диких рослин {яблуня, слива, жито, мак, картопля, граб, калина, суниці, полин); назви, пов’язані з харчуванням {хліб, сіль, молоко, їсти, пити); назви будівель, господарських предметів та домашнього начиння {будинок, двері, поріг, віник, граблі, відро, миска); назви одягу і взуття {сорочка, шапка, черевики); назви почуттів {радість, щастя, жаль); назви, пов’язані з природним оточенням {гора, долина, річка); назви, пов’язані з часом {поне­ділок, вівторок, серпень, вчора, сьогодні); назви різних дій, станів {сидіти, мити, сіяти, хотіти, могти); назви кольору, смаку, розміру та інших якостей {зелений, блідий, солоний, кис­лий, великий, добрий, чистий); назви відомих явищ культури й мистецтва {музика, кіно, книга, картина, олівець); числові по­няття {один, два, тридцятий); займенники і службові слова {я, ти, він, від, над, при, і, та, тому що) та ін.

Слова, активне користування якими обмежується певним середовищем, належать до лексики обмеженого функціонування. Серед неї виділяють насамперед територіальні й соціальні діалектизми.

Територіальні діалектизми відомі лише в певній місцевості.

Розрізняють три групи територіальних говорів української мови — наріччя:

північне — охоплює північ Сумської і Київської областей, Чернігівську, Житомирську, Рівненську і Волин­ську області;

південно-східне — охоплює більшу частину Київської, Одеської та Сумської областей, Полтавську, Черкаську, Хар­ківську, Луганську, Донецьку, Дніпропетровську, Запорізь­ку, Кіровоградську, Миколаївську і Херсонську області;

південно-західне — охоплює частину Київської та Одеської областей, Вінницьку, Хмельницьку, Чернівець­ку, Закарпатську, Львівську, Івано-Франківську і Терно­пільську області.

Кожному з цих наріч властиві, крім фонетичних та грама­тичних, певні лексичні особливості, не відомі літературній мові, — територіальні діалектизми.

Залежно від того, у якому відношенні територіальні діа­лектизми стоять до загальнонародного словника, їх поділяють на словникові, етнографічні, семантичні та словотвірні.

Діалектизми, що позначають поняття, для яких у літера­турній мові є інші назви, називають словниковими (лексични­ми). Це власне дублети до літературних слів.

Найбільше таких діалектизмів є серед іменників, рідше — серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови. Наведемо деякі з них:

а) північних говорах: глива (груша), коросліп (пролісок), товар (худоба), конопляник (горобець), клювок (дятел),
ключина (кроква), копаниця (сапа), гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), мигун-
ка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до);

б) у південно-східних говорах: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика (перелісок), скот (худоба),
бовдур (димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч), кипяч (окріп), зобува (взуття), гарман (тік), киря (сокира),
шарівниця (сала), хвища (сильний дощ), кура (заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), же-
ліпати (кричати), но (але);

в) у південно-західних говорах: бараболя, крумплі (картопля), ярець (ячмінь), трепета (осика), хопта (бур’ян), ви­
вірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба), нецьки (ночви), плова (дощ),
цмок (райдуга), стрий (дядько по батькові), вуйко (дядько по матері), нанашко (хрещений батько), баніту вати
лаяти), пантрувати (стежити), окмітовувати (помічати), витуманити (видурити), далебі (їй-богу), ід (до).

Діалектизми, які називають місцеві реалії й поняття, не­відомі поза межами певного наріччя, говору, називають ет­нографічними. Вони не мають відповідників у літературній „ мові. Це, наприклад:

а) назви одягу: гуня (свита з домашнього нефарбованог сукна), кошуля (вишита сорочка) — у північних говорахкобеняк (довга свита з відлогою на негоду), керсетщ (верхній жіночий одяг без рукавів у талію), дерга (груба без оздоблення запаска), каптур (головний убір), витяж ки (чоботи із суцільної шкіри) — у південно-східних горах; крисаня (вид капелюха), кептар (кожушок без ру-Л кавів з оздобленням), гані (вовняні чи полотняні штани),] сардак (верхній зимовий одяг), черес (широкий шкіря* ний пояс) — у південно-західних говорах;

б) назви страв: жур (їжа з вівсяного борошна), ґалаґани(вид печива), чулаки (довгасті пампушки з гречаного або ї пшеничного борошна), гуґоль (їжа з курятини, приправлена квасолею й цибулею) — у північних говорах; бала бухи (спечені або зварені з тіста шишки), бекмес (мед із] бурякового соку або кавунів), кваша (солодка страва зі житнього борошна) — у південно-східних говорах; ба-нуш (кукурудзяний куліш на овечому лої), гуслянка (ря­жанка з овечого молока), плачинда (вид печива) — у{ – південно-західних говорах;

в) назви предметів побуту: ванькир (спальня), овинь (примішення для просушування снопів), оденок (дерев’яний настил під копицею, стіжком) — у північних говорах; ковганка (дерев’яна посудина для затовкування сала), сапетка (велика корзина), підкат (навіс для зберігання , сільськогосподарського реманенту) — у південно-схід-У них говорах; оборіг (споруда з рухомим дахом), кошниця (високий стоячий кіш, виплетений із ліщини і з дахом, для зберігання кукурудзи в качанах), колиба (чабанська або лісорубська хатина з конусоподібним верхом) — У південно-західних говорах;

г) назви, пов’язані з місцевими природними та кліматичними умовами: заплеск (смуга піску, змочуваного хвиля-v пі» ми), бабана (піщаний острівець на мілині), припай (смуга піщаного берега моря під кручею), верховна (вітер із суші), низовка (вітер із моря), побережник (вітер уздовж берега), камка (морська трава) — на узбережжі Чорного моря; плай (гірська стежка), полонина (пасовище в го­рах), кичера (лиса гора), ізвор (джерело), бескид (круча, ущелина), грунь (верхів’я гори у Карпатах).

Загальнонародні слова, що мають значення, відмінне від загальноприйнятого, називають семантичними діалектизма­ми. Наприклад, у деяких говорах Закарпаття та інших півден­но-західних говорах берег означає «гора», вага — «криничний журавель», вічко — «шибка», врода — «врожай», квас — «міне­ральна вода», молодиця — «дівчина перед весіллям», невістка — «заміжня жінка», квасок — «щавель».

Семантичні діалектизми бувають двох видів:

слова з додатковим відмінним значенням: гора — «гора» і «горище», верх — «верх» і «димар», вино — «вино» і «вино­град», загата — «гребля» і «зовнішня обкладка хати соло­мою чи сіном для утеплення»;

слова з цілком відмінним значенням: родичі — «батьки», кум — «весільний батько», ноша — «одяг», обід — «сніда­нок», аркан — «різновид гуцульського танцю».

Діалектизми, які відрізняються словотвором, називають словотвірними. Вони можуть мати інші суфікси, інше поєднан­ня складових частин, наприклад, у південно-західних говорах: біпиця — «білка», блискіт — «блискавка», димник — «димар», бабакуль — «кульбаба», моримуха — «мухомор».

Територіальні діалектизми під час формування літератур­ної мови сприяли її збагаченню. Тепер вони зрідка викорис­товуються в художніх творах для надання їм певного місцево­го колориту. Зрештою, діалектизми є постійним джерелом для поповнення лексики літературної мови.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Теорія